Діти з особливими освітніми потребами бесіда з класними керівниками

За даними Міністерства праці та соціальної політики України, в нашій державі проживає близько 170 тисяч дітей-інвалідів. З них майже 2 тисячі отримали інвалідність внаслідок аварії на ЧАЕС.

Зараз в Україні існує 478 реабілітаційних установ для дітей з особливими потребами. Реабілітаційні послуги дітям-інвалідам у системі органів праці та соціального захисту населення надають 234 центри соціальної реабілітації, які відвідують близько 20 тисяч інвалідів. Щороку близько 120 з них переходять навчатися у загальноосвітні школи. На повному державному утриманні в 56 дитячих будинках-інтернатах перебуває понад 7 тисяч вихованців.

Сьогодні в нашій країні немає єдиної офіційної термінології для характеристики дітей з особливими освітніми потребами. В основних законах про освіту зустрічаються такі терміни, як діти, які потребують корекції фізичного або розумового розвитку та особи, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатись у масових навчальних закладах.

Один з останніх нормативних документів (наказ Міністерства освіти і науки України № 691 від 2 грудня 2005 року «Про створення умов щодо забезпечення права на освіту осіб з інвалідністю») використовує ряд термінів, таких як «діти з особливими освітніми потребами», «молодь з інвалідністю», «діти з тяжкими порушеннями розвитку», «діти з обмеженими можливостями здоров’я».

Усі ці терміни відображають медичну модель, яка «розглядає ваду здоров’я як характеристику особи, що може бути викликана хворобою, травмою чи станом здоров’я» і, відповідно, потребує медичного чи іншого втручання з метою «корекції» відповідної проблеми особи. Природно, що реакцією суспільства в контексті медичної моделі є забезпечення лікування, реабілітації та соціальної допомоги, такої як спеціальна освіта та пенсія. Іншими словами – ставиться мета зробити життя людини з особливими потребами до певної міри «нормальним», забезпечивши їй, наприклад, економічні та освітні можливості.

Із часу ратифікації Україною в 1991 році Конвенції ООН про права дитини все більшого визнання та поширення набуває соціальна модель, більше пов’язана з дотриманням прав людини. На противагу медичній моделі соціальна модель «розглядає ваду здоров’я як соціальну проблему, а не як характеристику особистості», оскільки вона (проблема) створена непристосованістю оточення, включаючи ставлення до людей з особливими потребами та виробничі норми, архітектурну безбар’єрність і транспорт. Така модель спрямована на зміни в суспільстві таким чином, щоб воно забезпечувало рівну участь своїх громадян у здійсненні своїх прав і давало їм таку можливість.

Велику роль у здійсненні таких змін в українському суспільстві відіграють неурядові організації, включаючи організації батьків дітей з особливими освітніми потребами. Завдяки їхній діяльності все більшого поширення набувають терміни, які зміщують акцент з вад/відхилень розвитку (діти-інваліди, неповносправні, діти з вадами розвитку тощо) на більш позитивні терміни – діти з особливими освітніми потребами, діти з особливостями психофізичного розвитку тощо. Водночас усе ще зберігаються й досить широко використовуються (особливо у спеціальній літературі) терміни, які несуть у собі певну «ярликовість» – «ненавчувані діти», «розумово відсталі» тощо.

Усе ширше сьогодні почали використовувати термін «діти з особливими освітніми потребами», який робить наголос на необхідності забезпечення додаткової підтримки в навчанні дітей, які мають певні відхилення в розвитку, що не дають їм змоги користуватись тими освітніми послугами, що надаються школами в місцевій громаді.

 

Діти із особливими потребами повинні мати рівні шанси на освіту

Українські інваліди мають три шляхи здобуття знань: через загальноосвітню програму (вона діє як у спеціальних школах, так і у звичайних), програму для дітей із затримкою психічного розвитку (розтягнута задля зменшення навантаження) та допоміжну програму (дітей навчають за допомогою спеціальних методик).

Розумово відсталим дітям доводиться стикатися з окремими проблемами. На відміну від дітей з іншими типами інвалідності, ця малеча не може встигати навчатися за загальною програмою. Альтернативним варіантом набуття знань для них є центри дозвілля, в яких діточок вчать ліпити з пластиліну, розплутувати мотузки, збирати докупи схожі малюнки, рухатися в такт музиці тощо.

Рівні можливості навчання для особливих дітей називають терміном «інклюзивна освіта».

Якою має бути інклюзивна школа?

Це заклад освіти, який адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат в шкільному середовищі. Але звичайно, тут мова йде не тільки про роботу вчителів, персоналу школи,  про спільні зусилля батьків дитини, друзів, тобто,  найближчого оточення дітей. Такі діти повинні мати рівні можливості у нашому суспільстві.

Завдання, ключові засади інклюзивної освіти

Усі діти мають навчатися разом у всіх випадках, коли це виявляється можливим, не зважаючи на певні труднощі чи відмінності, що існують між ними. Школи мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів, узгоджуючи різні види і темпи навчання.

Інклюзивна школа – це заклад освіти, відкритий для навчання всіх дітей, незалежно від їхніх фізичних, інтелектуальних, соціальних чи інших особливостей. Він повинен забезпечувати без бар’єрне середовище, адаптовані навчальні програми та плани, методи та форми навчання, залучення батьків, співпрацю з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей. На найближчу перспективу – кожний навчальний заклад має відповідати потребам дитини з різними порушеннями психофізичного розвитку”.

Серед батьків дітей з особливими потребами вистачає як прихильників, так і противників інклюзивної освіти.

Практичний психолог

Шаланківської ЗОШ І-ІІІ ст.

Таркані Є. О.